Наші статті
-
Соціальні механізми формування здоров'я людини
Спочатку дуже коротко зупинимося на основних поняттях цього питання, а саме: перш за все, що ми маємо на увазі під поняттям «ЗДОРОВ'Я людини»?
Загальновизнано, що здоров'я є найважливішою цінністю для людини.
Стародавній мислитель Геродот писав: «Коли немає здоров'я, мовчить мудрість, неспроможне розцвісти мистецтво, не грають сили, марне багатство і безсилий розум».
У 1975 р. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) визначила здоров'я як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів.
За твердженням професорів В.П. Петленко та Д.М. Давиденко (2001), сьогодні відомо близько 100 визначень поняття «здоров'я». Узагальнивши їх, можна дійти невтішного висновку, що здоров'я відбиває якість пристосування організму до умов довкілля і становить результат процесу взаємодії людини і довкілля. Крім того, стан здоров'я формується також у результаті взаємодії екзогенних (природних, соціальних) та ендогенних факторів (спадковість, конституція, стать, вік).
Практична медицина виділяє ттри основні стани людини:
ЗДОРОВ'Я – стан оптимальної стійкості організму до дії патогенних факторів; фізична, психічна та соціальна адаптивність до мінливих умов життєдіяльності;
ПЕРЕДХВОРОБА - стан, при якому можливий розвиток патологічного процесу, але без зміни сили негативно діючого фактора, внаслідок зниження механізмів адаптації;
ХВОРОБА – стан, за якого в організмі активно розвиваються патологічні процеси.
Також можна виділяти декілька компонентів здоров'я:
● СОМАТИЧНИЙ (ФІЗИЧНИЙ) РОЗВИТОК – поточний стан органів та систем людського організму, а також рівень їх структурних та функціональних резервів. Основою соматичного здоров'я є біологічна програма індивідуального розвитку людини. Ця програма розвитку обумовлена базовими потребами, що домінують у людини на різних етапах онтогенезу. Базові потреби, з одного боку, є пусковим механізмом розвитку людини (формування його соматичного здоров'я), а з іншого – забезпечують індивідуалізацію цього процесу. Основа фізичного здоров'я проявляється у морфологічних та функціональних резервах клітин, тканин, органів та систем, що забезпечують пристосування організму до впливу різних факторів.
● ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗДОРОВ'Я – стан психічної сфери людини.
Основу психічного здоров'я становить стан загального душевного комфорту, що забезпечує адекватне регулювання поведінки. Цей стан обумовлюється потребами як біологічного, і соціального характеру, і навіть можливостями їх задоволення. Правильне формування та задоволення базових потреб становить основу нормального психічного здоров'я людини.
● МОРАЛЬНЕ ЗДОРОВ'Я – це комплекс характеристик мотиваційної та потребно-інформаційної основи життєдіяльності людини.
Основу морального компонента здоров'я людини визначає система цінностей, установок та мотивів поведінки індивіда у соціальному середовищі. Цей компонент пов'язаний із загальнолюдськими істинами добра, любові та краси, насамперед внутрішньої. Моральний компонент здоров'я визначається відповідністю характеру життя людини загальнолюдським законам (пр., закон пріоритету розуму над силою: не застосовувати силу там, де можна домогтися розумом).
● Окремо можуть бути виділені такі компоненти здоров'я, як соціальне, репродуктивне, професійне здоров'я тощо.
Розглядаючи види здоров'я, слід зазначити, що у спрощеному (і в той же час узагальнюючому) вигляді можна вважати, що критеріями здоров'я є:
● для фізичного здоров'я – «я можу»;
● для психічного здоров'я – «я хочу»;;
● для морального здоров'я – «я повинен».
Таким чином, можна зробити висновок, що сутність здоров'я – це життєздатність індивіда, його здатність до подолання несприятливих факторів.
Рівень цієї життєздатності, на думку вчених, має визначатися кількісно. У цьому сенсі особливий інтерес представляє кількісна оцінка здоров'я, яку вперше звернув увагу відомий хірург академік Н.М. Амосов. Він писав: «Здоров'я – це максимальна продуктивність органів за збереження якісних меж їх функцій» (Давиденко Д.Н., 2001).
Цілком очевидно, що рівень здоров'я як результат взаємодії з навколишнім середовищем постійно вагається. Здоров'я – це динамічний атрибут життя людини: коли він занедужує, рівень його здоров'я знижується (іноді до нуля, що означає смерть); коли людина одужує, рівень її здоров'я підвищується (проте людина ніколи не досягає досконалого здоров'я).
Розглядаючи взаємовідносини процесів здоров'я та хвороби, слід наголосити на справедливості постулату вітчизняної медицини, яка стверджує, що «абсолютне здоров'я та абсолютна хвороба немислимі – між ними існують різноманітні стани».
У процесі свого розвитку людство дійшло такого рівня організації біосфери, з якої вийшла людина, яку ми називаємо ноосферою. У просторі якої умови життєдіяльності біоценозів (сукупностей біоорганізмів) та людини значно змінилися.
І в процесі розвитку суспільства виникла потреба у формуванні та контролі здоров'я людини. У цьому категорія здоров'я постійно змінюється, як і чинники його ризику.
Тобто, існує тенденція та потреба у структуруванні процесів ноосфери, у тому числі й появі інститутів здоров'я.
У міру такого розвитку відбувалося накопичення знань у різних галузях науки та практичних сферах діяльності людини, пов'язаних з її здоров'ям.
На сьогодні ми можемо виділити такі сфери життєдіяльності людини, пов'язані з організацією здоров'я:
1) Медична;
2) Педагогічна;
3) Культурологічна;
4) Сімейно-родова;
5) Особистісна.
Кожна з цих сфер обумовлена соціально-історичними процесами і має цілу низку власних механізмів формування здоров'я, забезпечених певним обсягом знань та навичок, представлених науково-академічними, культурними та емпіричними знаннями.
Так наприклад:
1) Медичний –– включає:
● Алопатію – цей напрямок науки вважає, що хворобу необхідно пригнічувати, позбавляючись при цьому її синдромів. Дія препарату має обов'язково викликати протилежний ефект. Тобто при жарі слід вживати жарознижувальне, при кашлі - пригнічуюче кашель, і т.д.
● Натуропатія – ґрунтується на натурології:
Людина вийшла з природи і все своє життя проводить у зв'язку з нею.
Натуролог скаже просто: «Вивчайте природу! У нас уже все є, але людство втратило інструкцію, як цим усім користуватися! Потрібно написати її заново».
● Невідкладна допомога/strong> – комплекс заходів медичного характеру, спрямованих на лікування життєзагрозних станів.
Невідкладну медичну допомогу можуть надавати будь-які підготовлені люди: від лікарів усіх спеціальностей до працівників служб порятунку, внутрішніх справ. До них же прирівнюються парамедики та спеціально навчені волонтери.
Надання само- і взаємодопомоги також може бути включено в загальний етап. Але офіційно медичною допомогою воно вважається тільки для військових.
2) Педагогічний механізм включає:
● Спортивні
● Оздоровчі
● Ергономічні (наукова дисципліна, що комплексно вивчає виробничу діяльність людини і ставить за мету її оптимізацію)
● Валеологічні
● Реабілітаційні
● Герантологічні (наука про старіння та профілактику старіння)
● Психологічні (психофізичні, психофізіологічні, психокібернетичні)
●Антропологічні (людські) практики, які реалізуються у вигляді роботи вчителя, тренера, інструктора, наставника тощо. ПЕДАГОГА.
Вся ця сфера орієнтована формування уявлень, навчань, навичок і автоматизмів у створенні здоров'я.
У цей розділ можна віднести і такі механізми, як:
● Валеологія як наука. Валеологія вивчає рівень, потенціал та резерви фізичного та психічного здоров'я, а також методики, засоби, технології збереження та зміцнення здоров'я.
● Реабілітація – це комплекс лікувальних, психологічних, педагогічних, соціальних та трудових заходів, спрямованих на відновлення здоров'я та працездатності хворого.
Реабілітація - це складна соціально-медична проблема, що має кілька основних аспектів, а саме:
● відновлення здоров'я хворого за допомогою комплексного лікування (переплетено з медичним аспектом);
● відновлення трудових, побутових навичок та елементів самообслуговування;
● соціальна реінтеграція, пов'язана з працевлаштуванням, матеріально-побутовим забезпеченням, поверненням до трудового колективу. Ці основні завдання лікарів та реабілітологів вирішуються з перших днів травмування чи захворювання за активної участі хворого, а також за наявності умов та технічних засобів.
●Авторські методи /strong>– наприклад,
Метод профілактики соціально-стресових розладів та відновлення здоров'я – авторський метод кандидата психологічних наук Світлани Михайлівни Пеунової. Це метод швидкого самовідновлення та самоконтролю. Особливо ефективний у стресових, конфліктних, непередбачених ситуаціях. Захищає людину від розладів та захворювань.
3) Культурологічний
● традиційні системи (створені народами з урахуванням традицій, переважаючих релігій тощо.);
● етнічні традиції та звичаї в аспекті здоров'я;
● народна медицина (будується на окремих прийомах).
4) Сімейно-родовий механізм
● передача досвіду старшого покоління
● упорядкованість побутової та трудової діяльності, організація дозвілля та гігієна праці
5) Особистісний механізм
● самоосвіта
● накопичення, аналіз, синтез досвіду
● реалізація вольового компонента здоров'я
Всі ці сфери взаємопов'язані. Вони взаємно збагачуються та взаємно трансформуються.
На даному етапі розвитку ноосфери існують певні ризики та кризові явища, які досить чітко обумовлені та виражаються у глобальній деградації генофонду. Проявом цього є різні форми фізіологічної незрілості (відставання у розвитку, ДЦП, аутизм, зниження навченості), неготовність до родової діяльності, дефіцит сперми, артроз, сколіоз, остеохондроз тощо, а також індивідуальна схильність до різних захворювань.
Це зумовлено розвитком ноосфери та стрімкою зміною умов життєдіяльності.
Однією з глобальних проблем людства сьогодні є проблема фізіологічної незрілості новонароджених дітей і, зокрема, дитячий церебральний параліч (ДЦП).
Зупинимося на цьому питанні докладніше.
Торкаючись питання про ДЦП, ми насамперед маємо дуже чітко і ясно зрозуміти, що це таке, якою є його природа та основні механізми.
Ринок ДЦП заповнений приватними особами та клініками, центрами, що лікують ДЦП. Багато батьків довіряють їм свою дитину і, не одержуючи бажаного результату, шукають інші клініки та центри – але це виглядає абсурдом, якщо подивитися на ситуацію з іншого боку, бо ДЦП не є захворюванням, а затримкою чи блокуванням механізмів фізіологічного розвитку.
ДЦП виникає через різні чинники: травма, інфекція тощо.
У багатьох випадках виявляють супутні ДЦП захворювання, але сам ДЦП не має власного механізму розвитку і не є самостійним захворюванням, яке потребує медичного лікування.
Чому ж нині на передовій боротьбі з ДЦП знаходяться лікарі, і де коріння цієї нездорової традиції?
По-перше, всього століття тому найбільш грамотним прошарком населення були лікарі та вчителі. І звичайно серед лікарів більше культивувалися знання з фізіології.
По-друге, у колективній свідомості людей все, що не є нормою у розвитку, - є хвороба, і ніхто не розуміється на деталях.
По-третє, через невисокі вимоги та організації діяльності, недостатнє вкладення державних коштів, ринок ДЦП представляє сферу ідеального бізнесу, оскільки споживачі не орієнтуються як і відповідність послуг. Маючи відсутність досліджень у педагогіці, психології, реабілітації, медики запровадили як свої понятійні категорії, так і своє бачення цієї проблеми, доступне вузькому колу фахівців і які не завжди відповідають реальним механізмам.
Якщо уважно розглядати загальноприйняті методи лікування ДЦП, які в деяких випадках показали свою ефективність, то напрошується правомірне питання: а що в них чисто медичного?
Теоретичний базис самої проблеми не виходить за межі компетенції педагогів та реабілітологів, які вивчають фізіологію, а суть питання зводитиметься до фасилітації (фасилітація (від англ. facilitate — допомагати, полегшувати, сприяти)).
Не треба лікувати ДЦП. Потрібно допомогти організму, що розвивається, реалізувати блоковані (несформовані) етапи розвитку в моделях, що забезпечують їхню повноту та інтеграцію.
Сфера медичної діяльності при ДЦП обмежена трьома питаннями:
1. Медичне обстеження з метою виявлення супутніх захворювань та пов'язаних із цим можливих протипоказань.
2. Лікування супутніх захворювань.
3. Загальне медичне спостереження з метою виявлення ранніх симптомів та профілактики захворювань.
Ми виявили, що головним завданням при ДЦП є не лікування, а організація допомоги дитині у самореалізації. Підтвердженням цього є той факт, що саме педагогічні прийоми та методи «лікування» ДЦП показали найвищу ефективність.
Так, треба визнати, що багато з цих методів вигадані лікарями, і в цьому їхня велика заслуга. Вони першими побачили, що треба не лікувати, а розвивати. Але навіть очевидне ігнорується для відомчих і корпоративних інтересів: «Бобат-терапія», «Войта-терапія», «фізіо-рефлексотерапія», лікувальна фізкультура тощо.
Навряд хтось бачив, щоб паралізована дитина займалася фізкультурою. І чи правомірно в даному випадку взагалі говорити про «культуру», в основі якої лежить осмислена, вольова чи довільна дія, як системний елемент культури у загальнолюдському масштабі. Найчастіше, насильницькі дії щодо такої дитини, як пасивної гімнастики, є дуже спірним і сумнівним полем діяльності «ЛФК при ДЦП».
Розпач батьків, у яких діти безрезультатно або з незначною динамікою пройшли десятки курсів «лікування» ДЦП, пасивна та безправна позиція фізіологів та педагогів, які могли б створювати ефективні програми та проводити наукові дослідження у цій галузі, але організовані «чужою територією», що є результатом роботи відомчої монополії та гальмують всебічне вивчення шляхів ефективного вирішення цієї проблеми. Та й категорію проблеми навряд чи можна встановити достовірно через призму «лікування».
Багато питань даної теми відносяться до компетенції юристів і законодавців і залишається сподіваються на те, що рано чи пізно вони будуть системно відпрацьовані в суспільстві під тиском сімей, що страждають, які не мають можливості реалізувати право своїх дітей на нормальне життя. У контексті викладеного матеріалу наше завдання в даний час час ми бачимо:
● по-перше - в інформаційному забезпеченні всіх верств населення про суть проблеми та можливі механізми вирішення;
● по-друге - у мобілізації активності людей та представників науки у вивченні проблеми та можливих шляхів вирішення на медичному, педагогічному, культурному, сімейно-родовому та особистісному рівнях;
● по-третє - у пропаганді поглибленого вивчення проблеми у різних аспектах усіма фахівцями із залученням батьків, без чого неможливий контроль рівня послуг у цій сфері;
● по-четверте - у створенні концепції індивідуального розвитку організму, особистості людини та системи сімейної, професійної, індивідуальної, соціальної фасилітації механізмів саморегуляції, самооздоровлення та самовдосконалення.